Концепт-аналіз книги

Юлія Оскольська, редакторка

Що це?

Швидше це повість, але в сучасній традиції прийнято все називати романами.

Отже, роман.

Попри те, що:

  • взято обмежений часовий фрагмент;
  • фактично один діючий персонаж (оповідач, решта з т.з. науки статисти, хоча зі смислового боку – вони є тими точками напруги, котрі втримують і заради яких діє герой);
  • майже відсутній розвиток характеру персонажа (він проходить через досвід, зокрема і такий, до котрого не був готовий – але він не змінюється, власне, він від початку і до фіналу є тотожним собі);
  • відсутнє широке і складне панорамне тло (автор описує лише те, серед чого знаходиться і з чим перебуває в контакті).

Тобто відсутні всі класичні ознаки роману як жанру.

І тим не менш, про цю книгу можна сказати, що це є воєнна література і роман про війну.

Ба більше – це новий тип воєнної літератури, яка виростає з реальності не просто через її зображення і переосмислення, а вростає в неї самим процесом творення, переосмислення і перепроживання, не роблячи дистанції між ними ані часової, ані психологічної, ані художньої.

Далі я поясню це детальніше. А насамперед зверну увагу, що оповідач і автор в даному творі – не різні іпостасі, а одна. Автор не створює художнє альтер его, образ, герой цієї книжки – не художній персонаж. А сам автор як є. (і далі я матиму це на увазі, коли говоритиму про автора і про героя).

Особливості жанру.

Сам автор визначає твір як художнє посттравматичне осмислення. Тобто не просто спогади, не просто щоденник – а власне поєднання мемуаристики-документування та процесу осмислення, переробки, перепроживання спогадів і виокремлення серед них мистецької та психологічно-смислової і реабілітаційної складової. І це абсолютно правильно – і з його боку (Максим працював над твором кілька років, шукаючи форми, яка адекватно дала б висловити внутрішнє відчуття), і щодо самого тексту: правильно дібрані смислові акценти, образи, окремі думки та чітка каркасна структура, накладена на звичайні записи та розмови, перетворюють діаріуш не просто на свідоцтво епохи (одне з безлічі), а на дещо більше. Власне за жанром дещо більше – так, як дитячі книжки зараз активно виходять у інтерактив, як театр давно вже і активно експериментує з глядачем, а не лише з самим собою, як Нетфлікс створює можливість для глядачів самим вибирати розвиток сюжету фільмів… Тут ми маємо схожий результат: за описаним коротким проміжком подій початку війни на сході України відчутно постає вся наша подальша реальність наступних 5 років. Позатекстова реальність майже не згадується (принаймні не звичними для нас літературними способами) – але присутня.

Як він, в біса, це зробив?

Отже, що ми маємо.

1. Логічним і смисловим центром книжки є лише одна подія – перший значний танковий бій на першому блокпості біля Слов’янська наприкінці 26 червня 2014 року.

Маємо абсолютно однаковий рівний тон усього тексту, окремих подій, більшості повідомлень і листування – здавалось би, вони мали б створювати ефект такої ж рівної ваги і для дрібниць, і для значущих речей. Проте відбувається навпаки – в ситуації пафосу (тобто фактично в ситуації рівня життя і смерті, ситуації, яка вириває щоденність зі звичності і стрімко кидає її в міф) через відчуття рівно-важливості отих дрібниць і не-дрібниць ми опиняємося саме в епіцентрі проживання, «в» і «зовні» одночасно, і можемо бачити і протяжність історії в межах сюжету, і за межами сюжету в позатекстовій реальності (нашій реальності також, не лише авторській), і головне – центр цього сюжету за всіма деталями і дрібницями.

Центр, котрий нічим не відрізняється від решти подій – але зв’язує все.

Така собі стрічка Мебіуса – де безкінечні нитки історії замикаються у свідомості читача в безкінечні кола смислів.

(Формально цю операцію роблять один-два прийоми, пролог з епілогом та вибір оповідача захищати країну – тобто теж без багатьох звичних для романної літератури художніх засобів. Але цього виявляється досить – принаймні для того читача, котрому книга адресована і з котрим автор говорить однією мовою).

2. Графічно сюжет можна зобразити як вирізаний з історії шматок, який сходиться в коло і розходиться назад, в лінію, а та уходить за межі тексту.

Сама низка подій твору починається з останніх днів Майдану, продовжується перебуванням автора на навчанні 2 батальйону Нацгвардії в Старих Петрівцях, потім в штабі АТО в Ізюмі, далі власне події на першому блокпості, повернення на ротацію в Київ і підготовка до наступної служби… Тобто навіть служба автора не закінчується на останній сторінці сюжету ( він пише, що потім батальйон був в Дебальцевому), історія прямує далі, і навіть не знаючи, що і як було з автором – ми знаємо, що відбувалось з усіма нами… Реальність (і наша, і авторська, і власне та, яка стосується безпосередньо причин, чому і як автор опинився на 1му блокпості) була до першого розділу книжки і після епілогу теж прямує далі за часом, а нас і героя автор навічно припинає до смислової кульмінації – точки, де боєць-доброволець стоїть проти танків на вулиці Миру на околиці невеликого донбаського містечка. Коло зійшлося.

Образ не є чимсь неймовірно вражаючим – спочатку.

Але він є абсолютно достовірним і абсолютно реальним. І фактично весь наступний після прологу текст робить єдине – оживлює і наповнює смислами цю банальну картинку.

Оце постійне перетікання реальності в смисли і назад у речевість і в щоденне буття – анігілює дистанцію між читачем і тією реальністю, що вже відійшла кілька років як.

Автор бере читача за барки і змушує разом з собою стріляти, драїти тарілки перед іжею, а не після, шукати власноруч заховані навчальні міни, вимагати дозволу на виходи з групою, облаштовувати позицію, листуватися з дівчатами та заливати фотки у соцмережі…

Картинка не є картинкою, а стає життям.

Так ми серед свого життя пам’ятаємо окремі моменти.

Так автор робить одну свою картинку – частиною нашого життя.

Круто, як на мене.

3. Тобто, що насправді відбувається з композицією?

Автор «вирівнює» всі частинки-цеглинки тексту, але вибудовує при цьому настільки збалансовану структуру, що нам без підказок зрозуміло, де саме і що є центром – танковий бій на першому блокпості. Балансири прологу-нульового розділу-епілогу роблять з лінійного сюжету циклічну історію, яка постійно повертає нас до центру = тобто постійно нагадує, навіщо все це.

Навіщо автор написав книжку.

Навіщо він перед тим взагалі пішов на Майдан, а потім на фронт.

Навіщо ми всі вибираємо те, що вибираємо.


Всесвіт, сконцентрований у єдиній миті і єдиній відповіді.


Взагалі-то це міф, панове.

Не в смислі казочки і неправди, чи пафосної пропаганди. А в смислі спільного інфополя ідей, образів та смислів, без котрого не існує нації.

Новий міф, якого ми чекали і який шукали де завгодно по високочолих філософах і багатоталановитих митцях – а почав з’являтися він ось у таких текстах. І далі буде.

(це не означає, що тепер треба писати так, що це буде круто чи модно чи ще щось. Міф не народжується копіюванням – лише пошуком і відчуттям справжнього.)


4. Ще щодо класичних прийомів. У кожній книжці має бути кульмінація – так влаштовано наш мозок. Має бути акцент.

У даному творі фактичний центр сюжету не є кульмінацією – ні тоном, ні напруженням, ні худзасобами він нічим не відрізняється від решти описуваного. Тобто виходить, що кульмінація розмазана по всьому тексту – як в житті)) Вона – як натягнута струна від сцени нічного бою – назад до розділу 0 – до епілогу – і тепер вже над усім текстом – за усім текстом – у свідомості читача.

Не те щоб ніхто ніколи так не робив в літературі – але втримувати цікавість читача без виразних драматургічних прийомів і не розчарувати його аж до останньої сторінки та за нею – це треба мати або талант, або чуже тонке чуття на «справжність» художнього тексту. Або обидва. Так що я б не закидала автору мемуарність і «атошно-терапевтичну літературу» – і ці автори, і цей жанр можуть підкинути ще багато сюрпризів.

5. Повернемося знов до структури.

Два шари, два плани дії – шлях автора і тил, який його тримає (знову – тло і накреслена лінія).

Щоденникові записи і листування в пошті, в месенджері, смс-ками. На рівну плинність життя накладається чітка календарна сітка – явна, а також сітка знаної нами історії подій загалом.

Реальність не модельована, не образна, а тупо як є – а мистецтво з неї робиться через структуру = ми постійно відчуваємо і накладену сітку, і реальність під нею, і сітка-календар сама є звичною для нас реальністю. Але вона допомагає не загубитися в деталях і дрібницях, в щоденних відчуттях і у відчуттях нових. Герой тримається за календар і тил – читач тримається за календар і героя. Структура проста – як насічки на прикладі чи як викладений з гільз козацький хрест. Саме ця проста структура робить текст тим, для чого його призначив автор: терапевтичним осмисленням того, що відбувалося – і продовжує відбуватися (так, міф як він є) з героєм-автором. Саме ця структура витворює-вилущує з щоденника смисли (не автор просторікує, а вони народжуються у читача): вибір важливий, дорога, яку вибрав – важлива, те, що ти нею йдеш – важливо. Ти не мусиш бути героєм чи крутим, чи якимсь визначним. Але є часи и ситуації, коли мусиш вибрати шлях і пройти його.


6. Отже, герой книжки – це людина, котра зробила вибір і пройшла тим шляхом.

І можна б подумати, що смисл вищий за сюжет, але ні, це не абстрактний вибір, а цілком конкретний в цілком конкретних ситуаціях і умовах – віднайдення Україною своєї державності. Причому абсолютно без романтичного пафосу, без зайвих емоцій (знову оцей рівний тон – тепер він працює на рівні приватного і суспільного – і вони виявляються не просто рівновеликими, а рівно важливими, практично тотожними. Вибираючи Україну – не можна зрадити і втекти від ворога. Вибираючи себе – не можна вибрати шлунок і ковбасу по 2.20).

І це теж важливо: смисли вищого рівня у цій книжці не перекривають жодним чином смислів індивідуальних і конкретно-історичних. Теж сильно збалансована конструкція. Особистий вибір Максима Петренка – це так само особистий вибір багатьох інших людей, це вибір українцями своєї України і її подальшого шляху. Ось такий миттєвий перехід від особистого до глобального – ще одна струна напруги, котра тримає твір.

Коли я читала, мене не полишало відчуття, що перед очима іде кіно (британське чи сильне американське, в нашому забагато кучерявостей досі) про першу світову війну: про людей, котрі свідомо пішли воювати, часто не будучи військовими жодним чином. Або це те кіно, яке б я хотіла, щоб було зняте про наші визвольні змагання. Тобто оце смислове і образне дежавю про сторічну історію, викликане книжкою про нещодавні події – мені здається невипадковим. Тема першої світової активно осмислюється в сучасному мистецтві з різних сторін і в різних жанрах, але почасти – саме з підсвідомою проекцією не на екзотику і героїзм, а на намагання осмислити різні життєві аспекти тієї війни.

І книжка Максима саме така – це осмислення війни як життя, а не протиставлення чи таврування, яке зрештою призводить до стигматизації та ідеалізації. Ця історія – не сторітелінг для певних цілей чи задач, смисли не задані автором – вони виростають самі. Тут нема жодної ідеалізації, взагалі нема пафосу, нема «художності».

А життя є.


Тут просто відсічено зайве – щоб ми змогли це життя побачити.


7. Звісно, все-таки трохи прийомів у творі є – інакше ми б не могли відрізнити художній твір від фейсбучика, а він таки відрізняється, попри значний відсоток листування у книжці))

Отже, що ще, крім ідеально накладеної календарної сітки, тримає цю книжку високо в ряду воєнної літератури.

    • Сюжетні лінії – умовно сюжетні, бо герої (майже) не мають конфліктів, між ними або не відбувається нічого особливого, або вони контактують мало, або контакти незмінні – але ці лінії попри все тримають сюжет. Це дівчата, з якими переписується автор, це Лана, котра добивається можливості воювати разом з хлопцями, а не за паперами, це побратими, командири чи знайомі і рідні автора. Живі і мертві поряд – і це враз вибиває тебе із сюжету у вічність і назад, у реальність подій, а не лише вічних смислів.
    • Наскрізні образи – деталі чи речі, які крім ситуативного, отримають значущість для автора, а по ходу сюжету – і додаткове символічне навантаження, як напр. гільзи від різних снарядів. І вибиті на гільзах роки виробництва.
    • Зупинка в рівному плині сюжету, точніше, дві зупинки. Перша – рознесена на дві, розділ 0 і момент у сцені бою, коли сюжет доходить до цієї точки – і автор маркує її лише одним реченням в суцільному тексті – але цього речення досить, щоб конструкція замкнулася.

Друга – там, де на кафедрі святкують його повернення до Києва, але в якийсь момент колегам стає нецікаво слухати про війну, і вони переходять до іншої теми – а сам герой різко випадає з веселого кола в ту саму ніч бою, в іншу реальність, де війна – не обридле повідомлення в стрічці новин, а дорога, котру ти вибрав і котрою ти йдеш заради того, щоб прикрити інших.


Ось так просто: вирізаний з реальності фрагмент, накладена подвійна сітка – календаря та індивідуальної значущості, приватне, підтягнуте на рівень державотворчого смислу. Пересотворення як власне мистецький акт у його дії.

І одна з цеглинок нового міфу.

Гм. Це велика удача і честь – бути редактором такої книжки.


Дякую, Максиме.